Дівоцтво

Дівоцтво – стан до заміжжя, а також стан жінки, що не вступала в шлюбні відносини [3, с.366].

Початок періоду дівоцтва варіювався з часом і залежав від визнаного віку вступу в шлюб. У давнину й у середні віки дівчина вважалася придатною для шлюбу вже з 12 років, хоча укладення шлюбу було можливо і з 7 років, але такий шлюб усе одно повинен був бути підтверджений у більш пізньому віці (у різних країнах Європи в 16 або 18 років). На Сході придатною до заміжжя визнавалася 10-річна дівчинка, у 12,5 років вона вважалася вже такою, що засиділася. Тим не менш, існувала й легальна форма, що визначала шлюбний вік: зазвичай вона встановлювала вік 16, 18 або 21 рік для вступу в шлюб у залежності від того чи іншого регіону Європи. Таким чином, дівоцтво починалося приблизно з 10–12 років і закінчувалося реальним віком вступу в шлюб (у давнину в середньому 13–14 років для Сходу і 15–16 років для Європи; у Середні віки 16–18 років у Європі; з XVI століття європейський вік шлюбності для жінок становив 24–28 років, залежно від їх соціального стану) [2].

У Російській імперії до початку ХХ століття майже безроздільно панувала традиційна рання і майже загальна шлюбність: шлюб брали відразу по настанні соціально визнаного віку повноліття, який у другій половині XІХ століття варіювався для дівчини від 13 до 16 років, для юнака – 17–18 років. У південноруських областях дівчина, що не вийшла заміж до 19 років, уважалася «задавненою» та 20-річних наречених починали бракувати: «є, отже, недолік, якщо цілих чотири роки сидить у дівках». У центральних і верхньоволзьких губерніях з 23–25 років дівчина – «перестарок», і женихи її «оббігають», а дівча 25 років – «засиділка», «віковуша», «стара». На російській Півночі і в Сибіру норма для шлюбного віку встановлювалася в більш широких межах і в середньому на більш високому рівні, однак і там шлюби після 25 років і для юнаків, і тим більше для дівчат, були рідкістю.

До початку ХХ століття Російська імперія в основному відійшла вже від надранньої шлюбності минулих століть, коли нормою були шлюби між 13–14-річною нареченою і 15–16-річним нареченим. Ще в 1774 році церква встановлювала шлюбноспроможний вік у 13 років для жінок і в 15 років для чоловіків. Відповідно до імператорського указу 1830 року, мінімальний вік для вступу в шлюб було підвищено до 16 років для нареченої і 18 років для нареченого. Однак селяни і нижні верстви міського населення нерідко зверталися до духовної влади за дозволом видати заміж дочку в більш ранньому віці. У якості головного мотиву висувалася необхідність мати в будинку робітницю або господарку. Для отримання дозволу на шлюб дівчина проходила медичний огляд на фізичну зрілість і дуже часто не витримувала випробування, коли експертами були лікарі, і, навпаки, отримувала свідоцтво на зрілість, коли рішення приймали самі священики [1].

Дівоцтво відігравало важливу роль у розвитку жінки: у цей період дівчина отримувала необхідну освіту й навички для майбутнього сімейного життя, опановувала ведення господарства й нерідко отримувала навички сексуального виховання. У селі такого роду вихованням служили сільські посиденьки, хороводи та інші форми спілкування молоді. Сексуальна свобода дівчат залежала від національних і соціальних особливостей. У цілому, у Європі сільські дівчата були більш вільні у дошлюбній сексуальній поведінці, ніж міські; жінки нижчих верств вільніше за жінок із вищих верств. Вимога цноти пред’являлась насамперед жінкам зі знатних родин, у Середні віки вимога невинності поширилася і на городянок. У Європі дівчина аж до початку жіночого руху в XIX століття була обмеженою в своїй свободі пересування: городянка могла виходити на вулицю тільки в супроводі чоловіка – слуги або родича. Також дівчата піддавались суворій ґендерній сегрегації: спілкування з чоловіками було обмежено членами родини. А. де Токвіль зазначав, що в США в XIX столітті дівчата є найбільш вільною групою серед жінок, що становило, швидше, виняток із правил. Відносно дівчат (дівиць) також часто накладалися і цивільні обмеження: вони не могли виступати й свідчити в суді (це робив за них родич-чоловік або, за відсутності такого, родичка-жінка – мати, у крайньому випадку опікун), не кажучи вже про наявність політичних та інших прав. Дівчата були визнані рівноправними членами суспільства лише до 30-х років (а в деяких країнах до 50-х рр.) XX століття, коли були скасовані громадянські та іншого роду обмеження для незаміжніх жінок. Жінки, що ніколи не перебували у шлюбі, також зараховувалися до цієї категорії, звідки й виникло поняття «стара діва» [2].

Література:

1. Захаров С. В каком возрасте сочетались браком в старину [Электронный ресурс] // Демоскоп Weekly. — № 261 — 262. — 2006. - Режим доступа: http://demoscope.ru/weekly/2006/0261/tema01.php  (дата обращения 27.06.2015 г.). – Название с экрана.

2. Муравьева М.Г. Девичество [Электронный ресурс] // Словарь гендерных терминов / Под ред. А. А. Денисовой / Региональная общественная организация «Воvegсток-Запад: Женские Инновационные Проекты». М.: Информация XXI век, 2002. — 256 с. — Режим доступа: http://www.owl.ru/gender/061.htm (дата обращения 27.06.2015 г.). – Название с экрана.

3. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. — М.: ИТИ Технологии, 2006. — 944 с.

Коментарі:


*

code