Фемінізм другої хвилі – етап розвитку феміністичної думки та активізму, що характеризувався організованою боротьбою за фактичне втілення ґендерної рівності та вимогами правових, політичних, економічних, соціальних і культурних змін. Найбільш виразно він сформувався у 1960–1970-х роках у США та Європі й, залежно від національного контексту, зазвичай розглядається як такий, що тривав і впродовж 1980-х років (Nicholson, 1997; Freedman, 2002).
На відміну від ранніших феміністичних кампаній, зосереджених передусім на формальних громадянських і політичних правах, фемінізм другої хвилі привернув увагу до збереження нерівності навіть після законодавчого визнання прав жінок. Йшлося вже не лише про право голосувати, а й про реальну участь жінок у політичному ухваленні рішень і доступ до інституцій влади, рівні можливості в освіті та професійній сфері, економічну незалежність, репродуктивну автономію, перегляд традиційного розподілу сімейних і ґендерних ролей, а також протидію сексуальному й домашньому насильству. Феміністки другої хвилі поставили під сумнів культурні норми, що регулювали жіноче тіло й сексуальність, і надали політичного значення досвіду, який раніше вважався суто приватним.
Симона де Бовуар вважається однією з найважливіших інтелектуальних попередниць фемінізму другої хвилі. Її праця «Друга стать» (1949) запропонувала масштабний філософський аналіз соціального становища жінки та процесів, у межах яких жінка конструюється як «Інша» (de Beauvoir, 2011). Хоча книга з’явилася раніше за організовані рухи другої хвилі 1960-х років, вона стала одним із найвпливовіших теоретичних підґрунть цього напряму.
Література
de Beauvoir, S. (2011). The second sex (C. Borde & S. Malovany-Chevallier, Trans.). Vintage Books. (Original work published 1949)
Freedman, E. B. (2002). No turning back: The history of feminism and the future of women. Ballantine Books.
Nicholson, L. (Ed.). (1997). The second wave: A reader in feminist theory. Routledge.
Фемінізм другої хвилі не був однорідним рухом. Ліберальний, радикальний, соціалістичний, марксистський, лесбійський, чорний та інші феміністичні напрями по-різному пояснювали причини пригнічення жінок і пропонували різні стратегії соціальних змін. У 1970-1980-х роках ці розбіжності ставали дедалі помітнішими й сприяли розвитку дискусій про расу, клас, сексуальність, материнство, працю та саме розуміння спільних політичних інтересів жінок (Nicholson, 1997).
До найвідоміших теоретикинь і представниць фемінізму другої хвилі належать Бетті Фрідан (Betty Friedan), Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell), Ненсі Чодороу (Nancy Chodorow), Люс Ірігарей (Luce Irigaray) та інші.
Коментарі: