Куртуазне кохання (від фр. «amour courtois», «courtois» — чемний, лицарський, «amour» — кохання) — цим поняттям зазвичай позначають нову форму стосунків між чоловіком і жінкою у феодальному суспільстві, яку сучасники та сучасниці називали «fine amour», тобто «витончене кохання».
Історики/-ні літератури відновили модель куртуазного кохання за поетичним текстам того часу. Модель ця є простою. У центрі її знаходиться заміжня жінка, «дама». Неодружений чоловік, «юнак», звертає на неї увагу й спалахує бажанням. Відтепер, вражений коханням (кохання означало тоді виключно плотський потяг), він думає тільки про те, щоб оволодіти цією жінкою. Для досягнення мети чоловік робить вигляд, що підкоряється в усьому своїй обраниці. Дама — дружина сеньйора, нерідко того, якому він служить, у всякому разі, вона — господиня будинку, де він прийнятий, і вже в силу цього є його панною. Чоловік, однак, всіляко підкреслює своє підпорядкування. Він, як васал, стає на коліна, він віддає себе, свою свободу в дар обраниці. Жінка може прийняти або відхилити цей дар. Якщо вона, дозволивши собі захопитися словами, приймає його, вона більше не вільна, оскільки за законами того суспільства ніякий дар не може залишитися без винагороди. Правила куртуазного кохання, що відтворюють умови васального контракту, за яким сеньйор зобов’язаний васалу тими ж послугами, що отримав від нього, вимагають від обраниці зрештою віддатися тому, хто приніс себе їй у дар.
Однак жінка не може розпоряджатися своїм тілом на свій розсуд: воно належить її чоловікові. Усі в будинку спостерігають за нею, і якщо вона буде помічена в порушенні правил поведінки, її оголосять винною та можуть піддати разом зі спільником найсуворішому покаранню.
Небезпека гри надавала їй особливої пікантності. Лицареві, який пускався у любовну пригоду, належало бути обережним і суворо дотримуватися таємниці. Під покровом цієї таємниці, приховуючи її від сторонніх очей, закоханий очікував винагороди. Ритуал наказував жінці поступитися, але не відразу, а крок за кроком примножуючи дозволені ласки, із тим, щоб ще більше розпалити бажання шанувальника. Одна з тем куртуазної лірики — опис мрії закоханого про найвище блаженство. Задоволення, таким чином, полягало не стільки в отриманні бажаного, скільки в очікуванні. Саме бажання ставало вищим задоволенням. У цьому — справжня природа куртуазного кохання, яка реалізується в сфері уявного й в області гри (Дюби, 1990, c. 90–91).
Придворні звичаї споруджували бар’єр між чоловічим і жіночим світом, що породжувало нерозуміння і недовіру з обох сторін. У віці семи років хлопчиків забирали від матерів, і їх подальше життя проходило виключно серед чоловіків. Подібна практика не тільки сприяла розвитку гомосексуальних схильностей, породжувала не тільки образ недоступної розрадниці, але й лякаючі припущення про те, чим можуть займатися жінки у своєму колі. Чоловіки приписували жінкам таємничу й небезпечну владу, захопливу й відразливу одночасно. Сегрегація статей породжувала в чоловічій свідомості певну тривогу, яку лицарі намагалися заглушити демонстрацією зневаги, гучним ствердженням своєї фізичної переваги та своїх сексуальних подвигів.
Чому все ж таки феодальна аристократія прийняла правила гри в куртуазне кохання? Щоб відповісти на це питання, нам слід розглянути матримоніальні звичаї того часу. Для обмеження спадкових розділів вимагалося скоротити кількість шлюбів, у які вступали сини шляхетних родів. Зазвичай родина прагнула одружити одного, переважно старшого сина. Решта, надані самим собі, залишалися у своїй більшості холостими. У XII ст. благородне лицарство складалося головним чином із «юнаків», дорослих неодружених чоловіків, які відчували себе знедоленими й заздрили одруженим чоловікам. Вони не відчували утисків у статевому житті, але повії, служниці та незаконнонароджені, до чиїх послуг вони вдавалися, були занадто легкою здобиччю. Гідний захоплення був той, хто завойовував жінку свого кола. Символічний подвиг, межа юнацьких мрій, полягав у тому, щоб зухвало спокусити дружину брата, дядька або сеньйора, порушивши найсуворіші заборони та знехтувати найбільшою небезпекою, оскільки до вірності дружин (разом із здатністю їх до дітонародження) пред’являлися жорсткі вимоги: від цього залежала правильність успадкування. Двір був тим місцем, де особливо процвітало полювання за благородними жінками. Слід було вести це полювання в рамках певних правил. Стосунки між чоловічим і жіночим світом, які склалися в результаті аристократичної матримоніальної політики, таїли в собі небезпеку. Куртуазна література розробила своєрідний кодекс, положення якого мали на меті обмежити збиток, що наноситься сексуальною розбещеністю (Дюби, 1990, c. 9).
Вплив куртуазного кохання на суспільство виявився досить плідним, що спричинило за собою швидке поширення його традицій. Читання куртуазної літератури й проектування її сюжетів на буденну поведінку людей поступово втягнули у сферу гри незаміжніх дівчат — із кінця XII ст. у Франції куртуазні звичаї стають частиною ритуалу, що передував вступу в шлюб. У гру включалися і одружені чоловіки. Вони тепер також могли вибирати собі серед жінок-«друга», якому служили, як молоді лицарі. Усе лицарське суспільство цілком стало куртуазним. Куртуазні звичаї перетворилися в норму, і те, що поети колись оспівували як небезпечний і майже недосяжний подвиг, стало тепер звичайною вимогою хорошого тону (Дюби, 1990, c. 95).
Загальний прогрес, особливо інтенсивний у Франції на рубежі XII-XIII ст., звільняв особистість від вуз колективних форм життя. Звичаї куртуазного кохання значною мірою послабили насильство і грубість у сексуальній поведінці чоловіків і в матримоніальній політиці родів. Чоловіки почали розуміти, що жінка — це не тільки тіло, що потрібно спершу завоювати її серце, заручитися її згодою, що слід визнати за жінкою наявність особливих доброчесностей. Заповіді любовного кодексу відповідали тому, що проповідувала церква, прагнучи довести, що жінки повинні мати рівні права з чоловіками не тільки на подружньому ложі, але і в питанні згоди на вступ у шлюб.
Те, що спочатку було тільки грою, призначеною для чоловіків, допомогло жінкам феодальної Європи вийти зі свого приниженого стану. Протягом століть, що послідували за затвердженням нової моделі взаємин, слова та вчинки, які увійшли до ритуалу, а через них відповідні погляди, поширювалися на все більш широкі кола суспільства, як завжди буває з культурними моделями, які складаються в аристократичних колах, а потім поступово проникають до самих нижніх прошарків соціальної структури. Так сформувався тип взаємин між статями, характерний для західного суспільства. Ще й сьогодні, незважаючи на величезні зміни в цій області, яскравою відмінною рисою європейської цивілізації є традиції, успадковані від куртуазного кохання [(Дюби, 1990, c. 96).
Список використаних джерел:
Дюби, Ж. (1990). Куртуазная любовь и перемены в положении женщин во Франции XII в. Одиссей. Человек в истории (с. 90–96). Москва: Наука.
Коментарі: