Гінокритика (від грец. «gyno» – жінка) – термін був запроваджений у літературний обіг Елейн Шовалтер (Elaine Showalter) – відомою американською дослідницею літератури – із метою показати неповноцінність феміністичної критики.
Феміністична критика, на думку Шовалтер, зосереджує свою увагу на жінці як читачці чоловічих текстів, є «політичною та полемічною» і має обмежені можливості для створення своєї теорії. Така критика досліджує значення сексуальних кодів, розглядає «жінку-як-знак» в історичному та суспільному контексті. Суспільна орієнтація феміністичної критики зумовлена значним впливом ідей та концепцій С. де Бовуар. Гінокритика зосереджується на постаті жінки-письменниці й шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. Підкреслене наголошування критики на жіночій культурі має багато спільного з такими галузями, як антропологія, історія та соціологія. У статті «Феміністична критика у пущі» (1981) авторка розрізняє чотири моделі гінокритики: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну та культурну. Запозичивши в англійських антропологів визначення «дикої зони» для характеристики жіночої культури як марґінесу чоловічої, Шовалтер досліджує перспективи цього неосвоєного культурного простору (Шовалтер, 1996, с. 510).
Література:
Шовалтер, Е. (1996). Феміністична критика у пущі. М. Зубрицька (Ред.), Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. (с. 510–535). Львів: Літопис.
Коментарі: