Анархо-фемінізм (анарха-фемінізм або анархічний фемінізм) – напрям феміністичної та анархістської думки, що поєднує феміністичну критику патріархату й ґендерної ієрархії з анархістською критикою домінування, примусової влади, держави та інших ієрархічних суспільних відносин. Анархо-фемінізм виходить із того, що ґендерного визволення неможливо досягти шляхом заміни однієї форми домінування іншою, а тому прагне суспільних відносин, заснованих на автономії, рівності, добровільному об’єднанні та демонтажі репресивних ієрархій (Brown, 1993; Kowal, 2019).
Анархо-феміністичний аналіз не обмежується формальними політичними інституціями, а поширюється на міжособистісні, сімейні, сексуальні, економічні та культурні відносини. Він досліджує, як патріархатна влада може діяти через шлюб, сім’ю, ґендерні ролі, сексуальність, репродуктивний контроль, ґендерний поділ праці, освіту, зайнятість і політичну організацію. З цієї перспективи домінування в інтимному та повсякденному житті є невіддільним від ширших структур політичної й соціальної влади.
Інтелектуальні витоки анархо-фемінізму простежуються у працях та активізмі анархісток і феміністично орієнтованих анархістських мислителів/-ьниць кінця XIX – початку XX століття, серед яких Емма Ґольдман, Вольтаріна де Клер, Люсі Парсонс, Луїза Мішель і Шарлотта Вілсон. У своїх працях та громадській діяльності вони критикували сексуальні подвійні стандарти, примусові або економічно залежні форми шлюбу, обмеження жіночої автономії та ґендерований поділ суспільної й домашньої праці (Thomas, 2002; Kowal, 2019). Емма Ґольдман, зокрема, послідовно критикувала шлюб як соціальний та економічний інститут, здатний обмежувати свободу й автономію жінок (Goldman, 1911).
У контексті рухів за визволення жінок 1970-х років анархо-фемінізм набув більш виразного теоретичного та організаційного оформлення. Такі авторки, як Пеггі Корнеггер і Керол Ерліх, наголошували на спорідненості радикального фемінізму й анархізму, особливо в їхній критиці ієрархії, домінування, авторитаризму та централізованої влади. Вони стверджували, що феміністичне визволення вимагає не лише доступу жінок до вже наявних структур влади, а й трансформації самих ієрархічних суспільних відносин, через які відтворюється домінування (Kowal, 2019).
Анархо-фемінізм не становить єдиної однорідної доктрини. Різні його напрями спиралися на анархо-комунізм, індивідуалістичний анархізм, антиавторитарний соціалізм, радикальний фемінізм та інші традиції. Об’єднує їх уявлення про те, що патріархатне домінування слід аналізувати у взаємозв’язку з іншими ієрархічними структурами, а не зводити виключно до державної влади чи розглядати як окреме «жіноче питання».
Отже, з анархо-феміністичної перспективи трансформація ґендерних відносин передбачає не лише боротьбу з дискримінаційними законами та інституціями, а й критичне переосмислення ієрархічних форм влади у повсякденному житті, інтимних відносинах, праці, політичній організації та виробництві соціальних норм.
Література
Brown, L. S. (1993). The politics of individualism: Liberalism, liberal feminism and anarchism. Black Rose Books.
Goldman, E. (1911). Anarchism and other essays (2nd rev. ed.). Mother Earth Publishing Association.
Kowal, D. M. (2019). Anarcha-feminism. In C. Levy & M. S. Adams (Eds.), The Palgrave handbook of anarchism (pp. 265–279). Palgrave Macmillan. https://doi.org/10.1007/978-3-319-75620-2_15
Thomas, M. (2002). Anarcho-feminism in late Victorian and Edwardian Britain, 1880–1914. International Review of Social History, 47(1), 1–31. https://doi.org/10.1017/S0020859001000463
Коментарі: