Фемінізм ліберальний (фемінізм рівності) – бере свій початок із ліберальних уявлень про індивідуальну свободу та свободу вибору.
Перші виступи ліберальних феміністів/-ок відносяться до періоду великої французької революції, коли виявилося, що вільними та рівними в правах є тільки чоловіки, жінки ж не є повноцінними громадянами, а тому й не мають усієї сукупності прав і свобод. Звичайно ж, такий стан справ влаштовував не всіх. Мері Уоллстонкрафт (Mary Wollstonecraft) у 1792 році в Лондоні опублікувала свою працю «Захист прав жінок». Через десятки років Гаррієт Мілль (Harriet Mill) зі своїм чоловіком Джоном Стюартом Міллем (John Stuart Mill) опублікували ряд есе, що виправдовували жіночу емансипацію. І Уоллстонкрафт, і Міллі відзначали, що жінка – це перш за все людина, якій доступне раціональне мислення, і що вона повинна мати такі самі права, які гарантовані чоловіку. Вони вірили, що так звана «природна» слабкість жінки, її ірраціональність і цікавість насправді являють собою результат нестачі освіти та відсутності свободи вибору, результат її залежності від чоловіків, а також її обмеженої соціалізації.
Головним принципом ліберального фемінізму є рівність прав і можливостей. Ліберальні феміністи/-ки вважають, що пригнічення жінок корениться у відмові надання їм рівних із чоловіками прав. Вони відстоюють соціальні та законодавчі реформи, розглядають соціальну політику як важливу силу в установленні доступу жінок до економічних можливостей і цивільних прав.
Основні вимоги ліберальних феміністів/-ок: припинення правової, економічної та соціальної залежності жінок від чоловіків; забезпечення свобод і можливостей в отриманні та вдосконаленні освіти; підтримка відкритого змагального функціонування економічного ринку і захист його від втручань та інтервенцій; введення законів і публічних інституцій, які гарантували б рівність вибору й можливостей, що могло б привести до поліпшення статусу жінки.
Ліберальні феміністи/-ки роблять акцент на соціалізації та навчанні, оскільки розглядають їх як основні стадії формування індивідуума. На практиці їх робота з усунення нерівності включає, зокрема, освітні та соціальні програми, які сприяють викоріненню дискримінації.
Рухи з захисту прав жінок ХІХ та ХХ століть боролися за надання жінкам права голосувати, лібералізацію законів про розлучення, забезпечення заміжньої жінки економічної автономією, дозвіл доступу жінки до вищої освіти, оплачуваної праці, до професійної діяльності (Гусаковская и др., 2017).
Ліберальний фемінізм став ідеологією реформістського напряму жіночого руху 1960-х рр. в Америці та Європі. Друга хвиля фемінізму створила нові організації з захисту жіночих прав, особливо в США, Франції, Англії. У деяких країнах (наприклад, скандинавських) ліберальну ідеологію проводили організації, що існують з ХІХ ст., в інших – створювалися нові організації.
Лібералізм змінювався в міру розвитку капіталістичного світу, змінювався і статус ліберального фемінізму. Лібералізм у класичному сенсі, що мав на увазі захист державою громадянських свобод, створення рівних можливостей діяти на ринку, залишився в минулому. На зміну йому прийшов егалітарний лібералізм, метою якого був захист державою економічної справедливості, надання соціального, медичного обслуговування та допомоги сім’ї тощо. Ліберальний фемінізм пройшов подібну еволюцію, хоча він і не є простою копією лібералізму. Більше того, лібералізм поширював індивідуалізм і особисту свободу тільки на чоловіків. Розвиток ліберального фемінізму вивів його за межі формальної рівності, піднявши нові питання допомоги у вихованні дітей та особистої свободи в репродуктивній сфері.
У 1960-ті рр. ліберальний жіночий рух був натхненним роботами Бетті Фрідан (Betty Friedan), Белли Абзуг (Bella Abzug) та іншими. Класиком цього напрямку є визнана американка Бетті Фрідан, яка виклала свої погляди в книзі «Містика жіночності» (1963). Після виходу книги в США з’явилася Національна Організація Жінок, яка за короткий термін об’єднала близько 300000 членів і проголосила, що її ціль — боротьба за рівні стартові умови для самореалізації обох статей. Образ щасливої домогосподарки був підданий критиці як неіснуючий міф. Громадські норми перешкоджали особистісному розвитку жінки: від неї очікувалося дотримання «інфантильних» зразків поведінки, вона сприймалася тільки через чоловіка, тільки як пасивна істота, що має багато спільного з дитиною.
У післявоєнний період було широко поширене уявлення про жіночність, яка звужує можливості особистісного зростання. Саме в той момент, коли відкрилися нові можливості для кар’єри та освіти, жінки стали залишати навчальні заклади, воліючи виконувати тільки одну, традиційну роль. Стереотипи виявилися настільки сильні, що жінки втратили навіть уявлення про свої можливості. Це призвело до кризи ідентичності та особистісного зростання – тієї проблеми, яка виникає у багатьох людей і яка тоді вважалася чоловічою. Доля жінки розглядалася як задана біологією, і тому не передбачалося, що жінка може мати проблеми ідентичності і зростання.
На відміну від класичного ліберального напряму феміністи/-ки егалітарного лібералізму вважали, що жінки повинні мати переваги (позитивна дискримінація). Від ґендерно-нейтральних законів необхідно переходити до ґендерно-специфічних, що дозволяє вдовам, одиноким матерям, розведеним отримати реальні шанси.
До цього напрямку зараховують другу книгу Б. Фрідан – «Друга стадія» (1981), яка вийшла майже через двадцять років після першої, коли виявилися нові труднощі суміщення жіночих ролей. Якщо в 1960-ті рр. жінки були жертвами «містики фемінності» (уявлення про жіночність), то тепер вони стали жертвами «містики фемінізму» (уявлення про фемінізм). Якщо раніше було виявлено, що жінки-домогосподарки не задоволені своїм життям, то через чверть століття виникло розчарування у жінок, які успішно роблять кар’єру. Із рабині чоловіка жінка перетворилася на рабиню роботи, а її залежність перемістилася з приватної у публічну сферу. «Супержінка» стала залежною і від чоловіка, і від начальника. Вихід із становища пропонується в реінтеграції чоловіка в сім’ю. Такі висновки отримали назву «фемінізму, що орієнтується на сім’ю» (pro-family feminism).
Невирішеною залишається проблема співвіднесення з лібералізмом: якщо всі люди від природи рівні, то чи потрібні ґендерно-орієнтовані закони? Чи випливає з цього необхідність жінці ставати рівною та однакової з чоловіком? Або навпаки? Підхід, сенситивний до ґендерних відмінностей, суперечить орієнтації на індивідуальність в класичному лібералізмі. Тому феміністська критика лібералізму спрямована на переоцінку індивідуальної свободи, ратує за гуманізм, нейтральний в ґендерному відношенні, виступає за орієнтацію на загальнолюдські цінності, які дорівнюють чоловічим цінностям, а також за прагнення діяти всередині існуючої системи, не ставлячи за мету її корінне перетворення (Королева, 2013, с. 46 – 47).
Неоліберальні феміністки (Еліс Россі, Джанет Річардс, Сьюзен Оукін) досі апелюють до білих жінок середнього класу, орієнтуючи їх на досягнення високих професійних цілей, але не звільняючи від виконання традиційних соціальних ролей (коханки, жінки, матері, господині тощо.). Услід за Б.Фрідан, неоліберали/-ки в Європі і США— як прихильники/-ці «фемінізму рівності» — побачили проблему не у відсутності прав, а в інертності жінок, їхньому невмінні користуватися тим, що вже дано законом або може бути здійснено в легітимному порядку (особливо в юридичній і освітній галузях).
Держава для неоліберальних феміністів/-ок — вираження неперсоніфікованого розуму. В центрі їхньої тактики — процес соціального навчання легальним методам виконання феміністської вимоги рівності статей. Зосередженість неолібералів/-ок на прагненні зробити жінку у всьому рівною чоловікові, на думку критиків та критикинь неоліберального фемінізму, стирає природні особливості жінки, не залишає їй місця як жінці, веде до тенденції стирання статевих відмінностей у професійній сфері, одночасно перенавантажуючи жінку родинними і домашніми зобов’язаннями, які залишаються на її плечах (Пушкарева, 2014).
Основні представники/-ці ліберального фемінізму: Бетті Фрідан (Betty Friedan), Белла Абзуг (Bella Abzug), Сьюзен Ентоні (Susan Anthony), Люсі Стоун (Lucy Stone), Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton), Жозефін Елізабет Батлер (Josephine Elizabeth Butler), Еліс Россі (Alice Rossi), Джанет Редкліф Річардс (Janet Radcliffe Richards), Сьюзен Моллер Оукін (Susan Moller Okin) та інші.
Література:
Гусаковская, Н., Денищик, А. и Казакова, Л. (Ред.). (2017, Апрель 17). Либеральный феминизм. Такая: научно-популярный журнал о судьб., 6. Минск: Центр Гендерных Исследований Европейский Гуманитарный Университет. Воиспроизведено с http://takaya.eu/dictionary/rus_l/liber_fem
Королева, Т. А. (2013). Женское движение: генезис и эволюция. Вестник Томского государственного университета, 368, 44–50.
Пушкарева, Н. Л. (2004). Феминизм. Мультимедийная Энциклопедия «Кругосвет». Москва: «Новый диск».
Коментарі: