Фемінізм ліберальний – напрям феміністичної думки, що ґрунтується на ліберальних принципах індивідуальної свободи, рівності прав, особистої автономії та свободи вибору. Його основоположне положення полягає в тому, що жінки, як і чоловіки, є автономними особистостями, які мають право на рівні права, можливості та участь у соціальному, економічному й політичному житті. Ліберальний фемінізм іноді називають фемінізмом рівності (equality feminism), хоча останнє поняття може також позначати інші підходи, що наголошують на формальній рівності перед законом. Представниці й представники ліберального фемінізму по-різному розуміють свободу та заходи, необхідні для досягнення рівності, проте поділяють переконання, що ґендер не повинен визначати права, можливості чи здатність особистості до самореалізації (Baehr, 2020).
Інтелектуальні засади ліберального фемінізму формувалися під впливом філософії Просвітництва та політичних перетворень кінця XVIII століття. Французька революція проголосила принципи свободи й рівності, однак жінки залишалися позбавленими повного обсягу громадянських і політичних прав. Суперечність між універсальними деклараціями людської свободи та підпорядкованим правовим становищем жінок стала важливим відправним пунктом феміністичної критики.
Одне з найраніших і найвпливовіших формулювань ідей ліберального фемінізму міститься у праці Мері Волстонкрафт (Mary Wollstonecraft) «На захист прав жінки» (A Vindication of the Rights of Woman, 1792). Волстонкрафт стверджувала, що жінки як розумні людські істоти мають право на освіту, незалежність і можливість розвивати свої інтелектуальні та моральні здібності. Вона відкидала припущення, що нібито властиві жінкам слабкість, ірраціональність чи інтелектуальна неповноцінність відображають їхні природні характеристики. Натомість мислителька наголошувала на впливі обмеженого доступу до освіти, залежності від чоловіків і соціальних очікувань, які заохочували пасивність та стримували розвиток жінок (Wollstonecraft, 2014).
Надалі ці ідеї розвинули Гаррієт Тейлор Мілль (Harriet Taylor Mill) та Джон Стюарт Мілль (John Stuart Mill). У праці «Надання виборчих прав жінкам» (The Enfranchisement of Women, 1851) Гаррієт Тейлор Мілль захищала рівні політичні, громадянські й соціальні права жінок, виступаючи проти інституційних обмежень, які перешкоджали їхній повноцінній участі в суспільному житті. У книзі Джона Стюарта Мілля «Підпорядкування жінок» (The Subjection of Women, 1869), створеній під впливом їхньої спільної інтелектуальної праці, критикувалося правове становище жінок і обґрунтовувалася необхідність будувати відносини між статями на засадах рівності, а не привілеїв чи примусу. Розглядалась залежність жінок і обмеженість їхніх можливостей як наслідки суспільних інституцій, а не свідчення природної неповноцінності (Taylor Mill, 1998; Mill, 2006).
Головна мета ліберального фемінізму – усунення правових, економічних, освітніх і соціальних барʼєрів, які перешкоджають жінкам реалізовувати свої права та робити самостійний вибір. Історично його вимоги охоплювали виборчі права жінок, рівний доступ до освіти й професійної зайнятості, майнові права, реформування законодавства про шлюб і розлучення, економічну незалежність та захист від дискримінації за ознакою статі. Особливого значення надається освіті й соціалізації, оскільки розвиток індивідуальних здібностей залежить не лише від формальних прав, а й від можливостей, доступних людині впродовж життя.
Рухи за права жінок XIX – початку XX століття втілювали багато з цих принципів в організованих політичних кампаніях. Їхні представниці прагнули поширити гарантії ліберального громадянства на жінок, позбавлених політичної участі та контролю над важливими аспектами особистого й економічного життя. Поряд із Волстонкрафт і подружжям Міллів до історичних діячок, повʼязаних із боротьбою за громадянські та політичні права жінок, належать Сьюзен Б. Ентоні (Susan B. Anthony), Люсі Стоун (Lucy Stone), Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton) та Джозефіна Батлер (Josephine Butler), хоча їхні політичні пріоритети й підходи не були тотожними.
Новий етап розвитку ліберального фемінізму розпочався під час другої хвилі фемінізму у 1960-1970-х роках. У США та низці європейських країн феміністичні організації звернули увагу на суперечність між законодавчо визнаною рівністю та збереженням дискримінаційних практик. Центральними питаннями стали доступ до працевлаштування, професійного просування, освіти, політичного ухвалення рішень і репродуктивної автономії. Ліберальний феміністичний активізм переважно прагнув змін через законодавство, інституційні реформи, державну політику й організовану політичну участь, а не шляхом повного заперечення наявних демократичних інституцій.
Впливовою представницею цього періоду була Бетті Фрідан (Betty Friedan), чия праця «Загадка жіночності» (The Feminine Mystique, 1963) поставила під сумнів ідеалізований образ щасливої американської домогосподарки. Фрідан досліджувала незадоволеність багатьох жінок середнього класу, від яких очікували, що їхнє життя буде майже цілковито зосереджене на шлюбі, материнстві та домашніх обовʼязках. Вона стверджувала, що панівне культурне уявлення про фемінність заважало жінкам усвідомлювати власні інтелектуальні здібності, професійні прагнення та потребу в самостійному особистісному розвитку (Friedan, 2013).
За аналізом Фрідан, ідеал домашньої фемінності підтримувався через освіту, масову культуру, рекламу та поширені психологічні уявлення про соціальні ролі жінок. Шлюб і материнство заохочувалося сприймати як головні, а часто й єдині легітимні джерела самореалізації. Тому прагнення до професійних досягнень або ширшої соціальної ідентичності могло тлумачитися як невідповідність нібито природним очікуванням щодо жіночої поведінки. Фрідан повʼязувала таку ситуацію з кризою ідентичності та особистісного зростання, обґрунтовуючи право жінки розвиватися як самостійна особистість, а не визначатися виключно через стосунки з чоловіком і дітьми.
Фрідан також брала участь у заснуванні Національної організації жінок (National Organization for Women, NOW) у 1966 році та стала її першою президенткою. Організація прагнула забезпечити фактичну рівність жінок в американському суспільстві через правові реформи, політичне представництво інтересів і усунення дискримінаційних перешкод у сфері зайнятості, освіти та суспільної участі. Її заснування стало важливим етапом інституційного розвитку ліберального феміністичного активізму.
У процесі розвитку ліберальної феміністичної думки виникли розбіжності щодо того, чи достатньо рівності перед законом для забезпечення реальної свободи жінок. Ці відмінності зазвичай розглядають через розмежування класично-ліберального фемінізму та егалітарно-ліберального фемінізму.
Класично-ліберальний фемінізм наголошує на індивідуальних правах, свободі від примусу, рівному правовому статусі та захисті від необґрунтованого втручання держави. Його прихильниці й прихильники загалом підтримують свободу договору, приватну власність, економічний вибір та скасування законів, які обмежують можливості жінок через їхню стать. Багато представниць класично-ліберального фемінізму вважають конкурентні ринки й особисту ініціативу важливими умовами індивідуальної незалежності та скептично ставляться до масштабного державного втручання в економічне й соціальне життя. Із цієї позиції головна відповідальність публічних інституцій полягає в захисті рівних свобод, а не в гарантуванні певних соціальних чи економічних результатів (Baehr, 2020).
Егалітарно-ліберальний фемінізм, натомість, виходить із того, що формальна рівність не обов’язково забезпечує справді рівні можливості. Здатність реалізовувати свободу залежить від матеріальних ресурсів, освіти, економічної захищеності, захисту від дискримінації та організації соціальних інституцій. Відповідно, представниці цього напряму підтримують державну політику, спрямовану на подолання структурних нерівностей і забезпечення рівноправної участі жінок у суспільстві. Такі заходи можуть передбачати антидискримінаційне законодавство, позитивні дії за наявності належних підстав, доступний догляд за дітьми, відпустки для батьків, соціальні та медичні послуги, а також політику подолання нерівності у сфері зайнятості й сімейного життя (Baehr, 2020).
Цей підхід не обовʼязково означає надання жінкам привілеїв порівняно з чоловіками. Ідеться радше про визнання того, що формально однакове ставлення може відтворювати нерівність, коли люди перебувають у суттєво різних соціальних умовах. Тому ґендерно чутливе законодавство й тимчасові позитивні заходи можуть бути виправданими, якщо вони спрямовані на подолання наявних несприятливих умов і досягнення фактичної рівності. Водночас серед ліберальних феміністок тривають дискусії про те, як узгодити такі заходи з індивідуальною автономією та принципом рівного ставлення.
Співвідношення рівності та сімейних обовʼязків набуло особливого значення зі зростанням кількості жінок у вищій освіті та професійній зайнятості. Формальний доступ до оплачуваної праці не усував традиційних очікувань, відповідно до яких жінки мали залишатися головними відповідальними за догляд за дітьми та домашнє господарство. Це породжувало суперечність між професійними можливостями й нерівною організацією сімейного життя.
Бетті Фрідан повернулася до цих питань у праці «Другий етап» (The Second Stage, 1981). Якщо «Загадка жіночності» критикувала обмеження жіночого життя домашніми ролями, то пізніша книга досліджувала труднощі, з якими стикалися жінки, намагаючись поєднати професійну незалежність зі шлюбом, материнством та особистими стосунками. Фрідан стверджувала, що розширення можливостей жінок не супроводжувалося відповідною зміною чоловічих обовʼязків у сімʼї або організації праці, яка й надалі виходила з припущення, що працівники мають небагато домашніх зобовʼязань.
Ідеал «супержінки» (superwoman), від якої очікували професійного успіху за одночасного виконання більшості домашніх обовʼязків і роботи з догляду, створював нове навантаження, а не гарантував справжнє визволення. Тому Фрідан виступала за справедливіший розподіл сімейних обовʼязків, активнішу участь чоловіків у догляді за дітьми й домашній праці та інституційні зміни, які полегшували б поєднання професійного й сімейного життя. Її пропозиції повʼязують із сімейно орієнтованим напрямом ліберального фемінізму, який прагне трансформувати сімейні відносини, не заперечуючи цінності самого сімейного життя (Friedan, 1998).
Взаємозв’язок між ґендерною рівністю та організацією сімʼї посідав центральне місце й у праці Сьюзен Моллер Окін (Susan Moller Okin) «Справедливість, ґендер і сімʼя» (Justice, Gender, and the Family, 1989). Окін стверджувала, що ліберальні теорії справедливості залишаються неповними, якщо розглядають сімʼю як приватну інституцію, на яку не поширюються принципи рівності. Нерівний розподіл домашньої праці та обовʼязків із догляду впливає на економічну незалежність жінок, їхні професійні можливості й участь у політичному житті. Отже, справедливості неможливо досягти виключно через забезпечення рівних прав у публічній сфері, якщо в межах домогосподарства продовжує відтворюватися ґендерна нерівність (Okin, 1991).
Ці дискусії виявили стійку теоретичну проблему ліберального фемінізму: як узгодити відданість індивідуальній свободі з необхідністю подолання нерівності, породженої соціальними структурами, сімейними обовʼязками та ґендерованими очікуваннями? Класично-ліберальні підходи надають перевагу захисту від примусу й правових обмежень, тоді як егалітарно-ліберальні більше уваги приділяють соціальним умовам, що роблять реальну автономію можливою. Їхні розбіжності стосуються засобів досягнення свободи, а не самого принципу права жінок на свободу.
Неоліберальний фемінізм необхідно відрізняти від цих традицій, хоча він спирається на деякі ідеї, повʼязані з ліберальним індивідуалізмом. У сучасних феміністичних дослідженнях цей термін зазвичай позначає підходи, які наголошують на особистій відповідальності жінок, професійних амбіціях, самовдосконаленні та індивідуальному успіху в умовах конкурентної економічної системи. Замість першочергової уваги до колективної політичної дії або структурної нерівності неоліберальний феміністичний дискурс може представляти розширення жіночих можливостей як питання особистого вибору, карʼєрного просування та здатності поєднувати професійні й сімейні обовʼязки.
Кетрін Роттенберґ (Catherine Rottenberg) стверджує, що така орієнтація може перетворювати фемінізм на проєкт індивідуального самоуправління, у межах якого жінок заохочують долати нерівність завдяки особистим зусиллям, тоді як ширші економічні та інституційні умови її відтворення залишаються поза належною увагою (Rottenberg, 2014). Отже, неоліберальний фемінізм не є синонімом егалітарно-ліберального фемінізму, а таких дослідниць, як Сьюзен Моллер Окін, не слід автоматично відносити до неоліберальних феміністок.
Ліберальний фемінізм також зазнає критики з боку радикального, соціалістичного, інтерсекційного та інших феміністичних підходів. Критики й критикині стверджують, що наголосу на індивідуальних правах і можливостях може бути недостатньо для подолання глибоко вкорінених відносин ґендерної, класової та расової нерівності. Крім того, досвід відносно привілейованих жінок іноді розглядався як репрезентативний для всіх жінок, що приховувало відмінності умов, у яких вони реалізують свободу й здійснюють вибір. Ця критика сприяла подальшим дискусіям про співвідношення формальних прав, фактичної рівності, економічних структур і соціальної влади (Baehr, 2020; Rottenberg, 2014).
Ліберальний фемінізм залишається впливовою традицією феміністичної політичної та соціальної теорії. Його розвиток відображає тривалі пошуки способів узгодження індивідуальної автономії й рівності прав із визнанням того, що свобода потребує суспільних умов, за яких люди можуть реально здійснювати власний вибір і розкривати свої здібності.
До найвідоміших історичних діячок і діячів та пізніших теоретикинь і теоретиків, пов’язаних з ідеями ліберального фемінізму, належать Мері Волстонкрафт (Mary Wollstonecraft), Гаррієт Тейлор Мілль (Harriet Taylor Mill), Джон Стюарт Мілль (John Stuart Mill), Сьюзен Б. Ентоні (Susan B. Anthony), Люсі Стоун (Lucy Stone), Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton), Джозефіна Батлер (Josephine Butler), Бетті Фрідан (Betty Friedan), Белла Абцуґ (Bella Abzug), Еліс С. Россі (Alice S. Rossi), Джанет Редкліфф Річардс (Janet Radcliffe Richards) та Сьюзен Моллер Окін (Susan Moller Okin). Їхні інтелектуальні позиції та політичні пріоритети відрізняються, відображаючи різноманітність ліберально-феміністичних традицій.
Література
Baehr, A. R. (2020). Liberal feminism. In The Stanford encyclopedia of philosophy. https://plato.stanford.edu/entries/feminism-liberal/
Friedan, B. (1998). The second stage: With a new introduction. Harvard University Press.
Friedan, B. (2013). The feminine mystique (50th anniversary ed.). W. W. Norton & Company.
Mill, J. S. (2006). On liberty and the subjection of women (A. Ryan, Ed.). Penguin Classics.
Okin, S. M. (1991). Justice, gender, and the family. Basic Books.
Rottenberg, C. (2014). The rise of neoliberal feminism. Cultural Studies, 28(3), 418–437. https://doi.org/10.1080/09502386.2013.857361
Taylor Mill, H. (1998). The enfranchisement of women. In J. E. Jacobs & P. H. Payne (Eds.), The complete works of Harriet Taylor Mill (pp. 51–73). Indiana University Press.
Wollstonecraft, M. (2014). A vindication of the rights of woman (E. H. Botting, Ed.). Yale University Press.
Коментарі: