Фемінізм марксистський та соціалістичний – взаємопов’язані напрями феміністичної думки та активізму, які розглядають пригнічення жінок у контексті економічної нерівності, класових відносин, приватної власності та організації виробництва й соціального відтворення. Обидва напрями спираються на марксистську критику капіталізму, проте відрізняються значенням, якого надають класовій експлуатації та ґендерному домінуванню. Марксистський фемінізм традиційно наголошує на ролі капіталістичних виробничих відносин у підтриманні економічної залежності жінок та їхнього нерівноправного соціального становища. Соціалістичний фемінізм поєднує цей аналіз із феміністичними теоріями патріархату, виходячи з того, що пригнічення жінок неможливо достатньою мірою пояснити лише класовими відносинами. Таке розмежування не є абсолютним, оскільки обидві традиції розвивалися в процесі постійного теоретичного діалогу та дискусій (Hartmann, 1979; Vogel, 1983/2013).

Інтелектуальні витоки марксистського й соціалістичного фемінізму сягають XIX століття та пов’язані з працями Карла Маркса (Karl Marx), Фрідріха Енгельса (Friedrich Engels) й Августа Бебеля (August Bebel), а також ранніх соціалістичних мислителів Роберта Оуена (Robert Owen) і Шарля Фур’є (Charles Fourier). Попри відмінності в підходах, їхні ідеї сприяли утвердженню розуміння того, що соціальне становище жінок тісно пов’язане з економічною організацією суспільства й не може пояснюватися виключно біологічними відмінностями або індивідуальними обставинами.

Особливе значення має праця Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (The Origin of the Family, Private Property and the State, 1884). Енгельс пов’язував історичне підпорядкування жінок із розвитком приватної власності, спадкування, класового поділу та патріархатної організації сім’ї. Він стверджував, що емансипація жінок потребує трансформації економічних відносин, які підтримують їхню залежність від чоловіків. Хоча окремі аспекти його реконструкції ранніх людських суспільств згодом були поставлені під сумнів, ця праця стала важливим теоретичним підґрунтям марксистського аналізу взаємозв’язку між сімейними структурами, відносинами власності та пригніченням жінок (Engels, 1884/2021).

Важливий етап розвитку марксистських підходів до жіночої емансипації повʼязаний із діяльністю Клари Цеткін (Clara Zetkin, 1857-1933) – німецької соціалістичної теоретикині та однієї з провідних організаторок міжнародного соціалістичного жіночого руху. Цеткін розглядала пригнічення жінок робітничого класу як невіддільне від капіталістичної експлуатації та вважала, що їхнє визволення потребує економічної незалежності, політичних прав і участі в організованій класовій боротьбі. У виступі 1896 року «Лише разом із пролетарською жінкою соціалізм переможе» (Only in Conjunction with the Proletarian Woman Will Socialism Be Victorious) вона обґрунтовувала неможливість досягнення цілей соціалізму без активної участі трудящих жінок. Цеткін наголошувала, що робітниці повинні брати участь у політичних організаціях і профспілках нарівні з чоловіками, водночас розвиваючи форми політичної мобілізації, здатні враховувати їхні специфічні інтереси (Zetkin, 1896/2015).

Внесок Цеткін не обмежувався теоретичним обґрунтуванням жіночої емансипації, а охоплював також інституційну організацію політичної діяльності жінок. Як редакторка соціалістичної жіночої газети «Рівність» (Die Gleichheit) та впливова учасниця міжнародних конференцій соціалісток, вона сприяла визнанню політичних прав жінок, умов їхньої праці й доступу до суспільного життя невіддільними питаннями соціалістичного руху. На Міжнародній конференції соціалісток у Копенгагені 1910 року Цеткін була серед ініціаторок пропозиції запровадити щорічне Міжнародне жіноче свято, покликане посилити боротьбу за виборчі права жінок і політичну рівність. Її діяльність засвідчила, що жіноча емансипація потребує не лише перетворення економічних відносин, а й активної політичної участі самих жінок (Zetkin, 1896/2015).

Роза Люксембург (Rosa Luxemburg, 1871-1919) зробила своєрідний внесок у марксистське осмислення політичних прав жінок, досліджуючи їхній зв’язок із демократією, класовою боротьбою та ширшою трансформацією капіталістичного суспільства. У виступі 1912 року «Жіноче виборче право і класова боротьба» (Women’s Suffrage and Class Struggle) Люксембург захищала право жінок голосувати як невіддільну демократичну вимогу та важливий засіб посилення політичної участі робітничого класу. Вона стверджувала, що трудящі жінки вже продемонстрували свою політичну спроможність участю у профспілках, суспільних рухах і виборчих кампаніях, попри позбавлення їх формальних політичних прав.

Для Люксембург виборчі права жінок були не ізольованим питанням правової реформи, а складовою ширшої боротьби проти соціального й економічного панування. Вона розмежовувала політичні інтереси жінок робітничого класу та привілейованіших соціальних груп, водночас наголошуючи, що боротьба за жіноче виборче право стосується робітничого класу загалом. На відміну від Цеткін, Люксембург не розробила розгорнутої теорії пригнічення жінок і не приділяла такої самої уваги організації самостійного соціалістичного жіночого руху. Проте її аналіз пов’язав політичну емансипацію жінок із демократичною участю та революційною соціалістичною політикою, зробивши внесок в інтелектуальні засади марксистських підходів до ґендерної нерівності (Luxemburg, 1912/2004).

Діяльність Цеткін і Люксембург відображає як можливості, так і суперечності, властиві взаємозв’язку соціалізму та жіночої емансипації. Їхні підходи заперечували політичне виключення жінок і наголошували на значенні солідарності робітничого класу, але водночас формувалися в період, коли ґендерну нерівність часто пояснювали насамперед умовами капіталістичного суспільства. Пізніші марксистські феміністки розвинули цей аналіз, звернувшись до форм пригнічення жінок, які неможливо повністю пояснити лише класовими відносинами.

Хоча ці інтелектуальні й політичні традиції виникли раніше, марксистський і соціалістичний фемінізм набули нового поширення у 1960-1970-х роках. Їхній розвиток був тісно пов’язаний із піднесенням нових лівих рухів, критикою капіталізму, студентськими протестами, антивоєнним активізмом та ширшою радикалізацією політичного й інтелектуального життя в Європі та США. Події травня 1968 року у Франції становили частину цього міжнародного контексту, хоча виникнення соціалістичного фемінізму не можна пов’язувати виключно з французьким протестним рухом. Феміністичні активістки брали участь у діяльності лівих організацій, водночас дедалі частіше критикуючи маргіналізацію жіночого досвіду та вимог усередині цих рухів.

Марксистський фемінізм зосереджує особливу увагу на економічних структурах, через які капіталістичні суспільства відтворюють класову нерівність і підпорядковане становище жінок. Із цієї позиції залежність жінок посилюється їхнім нерівним доступом до оплачуваної зайнятості, виробничих ресурсів та ухвалення економічних рішень, а також покладанням неоплачуваної домашньої праці й обов’язків із догляду переважно на жінок.

У підходах, які надають першорядного значення класовим відносинам, визволення жінок невіддільне від подолання капіталістичної експлуатації та перетворення відносин приватної власності. Інтереси жінок і чоловіків робітничого класу розглядаються як потенційно спільні в боротьбі проти економічної системи, що їх експлуатує. Відповідно, окремі марксистські політичні традиції критикували автономні жіночі рухи за нібито послаблення класової солідарності через надання переваги ґендерним суперечностям над спільними класовими інтересами.

Однак така позиція ніколи не була загальноприйнятою в марксистському фемінізмі. Феміністичні теоретикині ставили під сумнів припущення, що класова емансипація автоматично усуне пригнічення жінок, наголошуючи, що патріархатні відносини, нерівність у сім’ї та ґендерований поділ праці можуть зберігатися навіть після зміни економічних інституцій. Отже, марксистський фемінізм охоплює різні підходи до співвідношення класової боротьби, автономної політичної організації жінок і трансформації суспільних відносин (Vogel, 1983/2013).

Однією з найважливіших тем дискусій у марксистському фемінізмі є неоплачувана домашня праця. Ведення домашнього господарства, догляд за дітьми та інші форми піклування необхідні для повсякденного підтримання життя домогосподарств і відтворення робочої сили. Проте за капіталізму ці види діяльності часто розглядалися як приватні обов’язки, а не як економічно значуща праця. Їхній нерівний розподіл обмежує участь жінок в оплачуваній зайнятості та сприяє їхній економічній залежності.

Ця проблема зумовила виникнення впливового руху «Заробітна плата за домашню працю» (Wages for Housework) на початку 1970-х років. Маріароза Далла Коста (Mariarosa Dalla Costa) та Сельма Джеймс (Selma James) у праці «Сила жінок і підрив спільноти» (The Power of Women and the Subversion of the Community, 1972) поставили під сумнів традиційне розмежування продуктивної праці на робочому місці та репродуктивної праці в домогосподарстві. Вони стверджували, що неоплачувана домашня праця жінок підтримує функціонування капіталістичної економіки, забезпечуючи життєдіяльність працівників/-иць і відтворюючи умови, необхідні для найманої праці (Dalla Costa & James, 1972).

Далла Коста наголошувала, що соціальне становище домогосподарки не обмежується жінками, які не працюють за межами дому. Жінки, зайняті оплачуваною працею, також можуть залишатися відповідальними за домашнє господарство, фактично виконуючи другу робочу зміну. Із цієї позиції підпорядкування жінок підтримувалося не лише їхнім виключенням з оплачуваної зайнятості, а й нерівною організацією праці всередині домогосподарства.

Сільвія Федерічі (Silvia Federici) у праці «Заробітна плата проти домашньої праці» (Wages Against Housework, 1975) розвинула ідею політичного значення вимоги оплати домашньої праці. Вона стверджувала, що хатню роботу представляли як природний вияв жіночності й любові, а не визнавали суспільно необхідною працею. Вимога заробітної плати мала зробити видимою економічну цінність цієї діяльності та поставити під сумнів припущення, що жінки від природи зобов’язані виконувати її безоплатно. Отже, йшлося не просто про пропозицію державної оплати праці домогосподарок, а й про стратегію критичного переосмислення ґендерованої організації праці (Federici, 1975).

Кампанія викликала розбіжності всередині феміністичного руху. Частина активісток розглядала оплату домашньої праці як спосіб визнання жіночої праці та зміцнення економічної незалежності жінок. Інші побоювалися, що такі виплати можуть закріпити ототожнення жінок із домашніми обов’язками, замість того щоб сприяти їхньому перерозподілу. Ці дискусії показали, що сімейні відносини й неоплачувана праця є не лише приватними питаннями, а й фундаментальними проблемами економічної організації та політичної влади.

Соціалістичний фемінізм сформувався як особливо впливовий теоретичний і політичний підхід наприкінці 1960-х – у 1970-х роках. Поєднуючи марксистський класовий аналіз із радикально-феміністичними теоріями патріархату, він прагнув пояснити, як економічна експлуатація та ґендерне домінування взаємодіють між собою. Соціалістичні феміністки стверджували, що капіталізм і патріархат слід розглядати як взаємопов’язані структури, хоча й розходилися в питанні, чи становлять вони відносно автономні системи, чи є складовими єдиного суспільного порядку.

Праці Суламіф Фаєрстоун (Shulamith Firestone) та Кейт Міллетт (Kate Millett), у яких наголошувалося на політичному значенні сексуальності, репродукції та чоловічого домінування, вплинули на інтелектуальний контекст становлення соціалістичного фемінізму. Їхні ідеї спонукали соціалістичних феміністок досліджувати форми пригнічення, які неможливо звести до найманої праці або власності на засоби виробництва.

Важливий внесок зробила Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell) у статті «Жінки: найдовша революція» (Women: The Longest Revolution, 1966). Мітчелл стверджувала, що становище жінок неможливо пояснити лише економічним виробництвом. Вона виокремила чотири взаємопов’язані структури, які визначають соціальне становище жінок: виробництво, репродукцію, сексуальність і соціалізацію дітей. Оскільки ці структури мають різні історії розвитку й не зводяться одна до одної, жіноча емансипація потребує перетворень, що виходять далеко за межі участі в оплачуваній зайнятості (Mitchell, 1966).

Соціалістична феміністична теорія також досліджувала взаємозв’язок капіталізму й патріархату. Зілла Айзенштайн (Zillah Eisenstein) у збірнику «Капіталістичний патріархат і аргументи на користь соціалістичного фемінізму» (Capitalist Patriarchy and the Case for Socialist Feminism, 1979) об’єднала дослідження пригнічення жінок, у яких економічна експлуатація пов’язувалася з чоловічим домінуванням та іншими формами соціальної нерівності. Концепція капіталістичного патріархату наголошувала на взаємному посиленні капіталістичних економічних структур і патріархатних владних відносин (Eisenstein, 1979/2019).

Теоретичні суперечності між марксизмом і фемінізмом особливо виразно проявилися в дискусіях щодо того, які форми панування слід вважати первинними. Окремі марксистські підходи розглядали ґендерну нерівність як наслідок класової експлуатації, тоді як феміністичні критикині стверджували, що такі інтерпретації підпорядковують жіночий досвід переважно чоловікоцентричному розумінню політичної боротьби.

Гайді Гартманн (Heidi Hartmann) дослідила ці суперечності у впливовій статті «Нещасливий шлюб марксизму та фемінізму: на шляху до прогресивнішого союзу» (The Unhappy Marriage of Marxism and Feminism: Towards a More Progressive Union, 1979). Вона стверджувала, що марксистська теорія необхідна для розуміння капіталістичної експлуатації, проте сама по собі недостатня для пояснення стійкості патріархальних відносин. На думку Гартманн, адекватний феміністичний аналіз має враховувати як капіталізм, так і матеріальні основи чоловічого домінування. Її аргументація сприяла утвердженню теоретичної значущості дослідження взаємодії класу й ґендеру, а не трактування одного з них як вторинного вияву іншого (Hartmann, 1979).

Соціалістичні феміністки також наголошували, що досвід пригнічення жінок формується під впливом раси, сексуальності та інших соціальних відмінностей. Економічне становище не впливало на всіх жінок однаково, а організація оплачуваної праці, сімейного життя та репродуктивних обов’язків відрізнялася залежно від соціальної групи. Тому аналіз пригнічення жінок потребував уваги до різних способів функціонування капіталістичних і патріархальних відносин у конкретних історичних та соціальних умовах.

Однією з центральних цілей соціалістичного фемінізму стала трансформація соціального відтворення – діяльності та інституцій, завдяки яким підтримуються й відновлюються людське життя, робоча сила та суспільні відносини. До них належать народження й виховання дітей, домашня праця, освіта, догляд за хворими, літніми людьми та іншими особами, які потребують допомоги. Соціалістичні феміністки стверджували, що організація цих видів діяльності має фундаментальні наслідки для економічної незалежності жінок, їхньої особистої автономії та участі в публічному житті.

Відповідно, їхні вимоги виходили за межі рівної оплати праці та доступу до зайнятості. Вони охоплювали репродуктивну автономію, доступ до контрацепції й абортів, доступний догляд за дітьми, відпустки для матерів і батьків, гнучкі графіки роботи та справедливіший розподіл домашніх обов’язків. Такі реформи були спрямовані не лише на зменшення непропорційного навантаження неоплачуваною працею на жінок, а й на зміну соціальних очікувань, що визначають сімейне життя та практики піклування.

Ці принципи знайшли відображення в діяльності соціалістичних феміністичних організацій 1970-х років. Наприклад, Чиказький союз визволення жінок (Chicago Women’s Liberation Union) розробив політичну стратегію, яка поєднувала боротьбу проти капіталізму, сексизму та інших форм пригнічення. Його брошура «Соціалістичний фемінізм: стратегія жіночого руху» (Socialist Feminism: A Strategy for the Women’s Movement, 1972), підготовлена осередком організації в Гайд-Парку, обстоювала необхідність руху, здатного враховувати особистий досвід жінок і водночас домагатися ширших соціальних та економічних перетворень (Chicago Women’s Liberation Union, 1972).

Хоча наприкінці 1970-х років і в наступні десятиліття соціалістичні феміністичні організації зазнали значних змін, відповідна теоретична традиція продовжила розвиватися. Її проблематика залишалася центральною для дискусій про неоплачувану працю, економічну залежність, організацію догляду та взаємозв’язок ґендерної нерівності з капіталістичним виробництвом.

Важливим етапом розвитку марксистського фемінізму стало формування теорії соціального відтворення. У праці «Марксизм і пригнічення жінок: до єдиної теорії» (Marxism and the Oppression of Women: Toward a Unitary Theory), вперше опублікованій 1983 року, Ліза Фоґель (Lise Vogel) дослідила зв’язок між відтворенням робочої сили та організацією капіталістичного суспільства. Замість пояснення пригнічення жінок через дві цілком відокремлені системи – капіталізм і патріархат – Фоґель прагнула розробити інтегрований матеріалістичний підхід до виробництва, відтворення та ґендерних відносин (Vogel, 1983/2013).

Сучасна теорія соціального відтворення надалі розвинула цю перспективу. Збірник «Теорія соціального відтворення: переосмислення класу, повернення пригнічення в центр аналізу» (Social Reproduction Theory: Remapping Class, Recentering Oppression) за редакцією Тіті Бхаттачар’ї (Tithi Bhattacharya) (2017) досліджує, як домашня праця, догляд за дітьми, освіта, охорона здоров’я та інші форми соціального відтворення підтримують економічне життя й формують класові, ґендерні та расові відносини. Цей підхід демонструє актуальність марксистського й соціалістичного феміністичного аналізу для осмислення сучасної нерівності (Bhattacharya, 2017).

Взаємозв’язок марксистського й соціалістичного фемінізму залишається теоретично складним. Обидва напрями ставлять під сумнів відокремлення економічного життя від нібито приватної сфери сімейних і домашніх відносин. Їхні розбіжності стосуються відносної автономії патріархальних структур, значення класової боротьби та політичних стратегій, необхідних для подолання ґендерованої нерівності. Ці дискусії сприяли формуванню ширшого розуміння пригнічення жінок як явища, укоріненого в організації як виробничого, так і відтворювального життя.

До відомих історичних діячок, теоретикинь та активісток, пов’язаних із марксистською й соціалістичною феміністичними традиціями, належать Клара Цеткін (Clara Zetkin), Роза Люксембург (Rosa Luxemburg), Адельгейд Попп (Adelheid Popp), Олександра Коллонтай (Alexandra Kollontai), Рая Дунаєвська (Raya Dunayevskaya), Шейла Ровботам (Sheila Rowbotham), Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell), Зілла Айзенштайн (Zillah Eisenstein), Гайді Гартманн (Heidi Hartmann), Барбара Еренрайх (Barbara Ehrenreich), Маріароза Далла Коста (Mariarosa Dalla Costa), Сельма Джеймс (Selma James), Сільвія Федерічі (Silvia Federici) та Ліза Фоґель (Lise Vogel). Їхні теоретичні й політичні позиції різняться, відображаючи інтелектуальне розмаїття цих традицій.

Література

Bhattacharya, T. (Ed.). (2017). Social reproduction theory: Remapping class, recentering oppression. Pluto Press. https://doi.org/10.2307/j.ctt1vz494j

Chicago Women’s Liberation Union. (1972). Socialist feminism: A strategy for the women’s movement. Chicago Women’s Liberation Union.

Dalla Costa, M., & James, S. (1972). The power of women and the subversion of the community. Falling Wall Press.

Eisenstein, Z. R. (Ed.). (2019). Capitalist patriarchy and the case for socialist feminism. Monthly Review Press. (Original work published 1979)

Engels, F. (2021). The origin of the family, private property and the state. Verso. (Original work published 1884)

Federici, S. (1975). Wages against housework. Power of Women Collective & Falling Wall Press.

Hartmann, H. I. (1979). The unhappy marriage of Marxism and feminism: Towards a more progressive union. Capital & Class, 3(2), 1–33. https://doi.org/10.1177/030981687900800102

Luxemburg, R. (2004). Women’s suffrage and class struggle (R. Waldrop, Trans.). In P. Hudis & K. B. Anderson (Eds.), The Rosa Luxemburg reader (pp. 237–242). Monthly Review Press. (Original work published 1912)

Mitchell, J. (1966). Women: The longest revolution. New Left Review, I(40), 11–37. https://doi.org/10.64590/kp3

Vogel, L. (2013). Marxism and the oppression of women: Toward a unitary theory. Brill. (Original work published 1983)

Zetkin, C. (2015). Only in conjunction with the proletarian woman will socialism be victorious. In P. S. Foner (Ed.), Clara Zetkin: Selected writings (pp. 72–83). Haymarket Books. (Original work published 1896)

Коментарі:


*

code