Фемінізм психоаналітичний – виник у ХХ столітті. Звернення до психоаналізу не було простим, оскільки фемінізм спочатку ставився до нього неоднозначно. З одного боку, Фрейд піддавався критиці за тези про жінку як кастрованого чоловіка, про відчуття жінкою своєї неповноцінності, про біологічний детермінізм. Фрейд розглядав жінку як залежну, ірраціональну, емоційну, пасивну, мазохістську. Можна сказати, що до моменту появи психоаналітичного напряму в фемінізмі, апеляція до несвідомого, яка характерна для психоаналізу, вважалася в феміністській теорії та практиці інструментом ствердження жіночого підлеглого положення в суспільстві. Критично ставилися до психоаналізу такі феміністські теоретики, як Бетті Фрідан (Betty Friedan), Суламіфь Файєрстоун (Shulamith Firestone), Кейт Міллет (Kate Millet). З іншого боку, одночасно визнавалося відкриття Фрейдом раніше табуйованих тем сексуальності, істотний вплив Фрейда на культуру в цілому. Саме фрейдистський аналіз проходження стадій сексуальності дитиною дає можливість пояснити формування ґендерної суб’єктивності на несвідомому рівні [1, c. 49].
Публікація психологом із США Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell) книги «Психоаналіз і фемінізм» (1974), а слідом робіт Ненсі Ходоров (Nancy Chodorow) «Відтворення материнства» (1978), Дороті Діннерстайн (Dorothy Dinnerstein) «Сирена і Мінотавр» (1977), породила новий тип психоаналітичного мислення – феміністський [2]. Феміністська теорія використовувала психоаналіз у пошуках відповіді на питання про глибинні причини ґендерної нерівності в суспільстві, намагаючись виявити ті пласти несвідомого, емоційного, сексуального, які існують у всіх людей. Психоаналіз розумівся феміністками як метод і теорія, спрямовані на дослідження того, як людина розвиває і використовує свої несвідомі фантазії і як вона конструює і реконструює свої колишні відчуття в сьогоденні. Фемінізм у психоаналітичній інтерпретації – це співвіднесення чоловічої та жіночої ґендерної ідентичності до несвідомого, акцент на стосунках між матір’ю і дитиною [1, c. 49].
У психоаналітичному фемінізмі іноді виділяють напрямок об’єктних стосунків і міжособистісний напрям (англо-американський підхід) та лаканістів (французький підхід). Теорія об’єктних стосунків, будучи покладеною в основу феміністського психоаналізу, дозволяє розглянути ґендерні стосунки батьківства [1, c. 49]. Вона поставила у центр дослідження не особливу роль батька й не едипальність (як було в основоположника психоаналізу Фрейда), а доедипальний період, коли дитина особливим чином пов’язана саме з матір’ю. Уявний страх перед матір’ю, закладений у дитинстві – ось, що визначає, із точки зору феміністок-психоаналітиків, мотивацію поведінки дорослих індивідів [2].
Одна з інтерпретаторів теорії об’єктних стосунків у феміністському варіанті, Діннерстайн, вказує, що дитина виростає в симбіотичній залежності від матері й потім дорослий чоловік прагне підпорядкувати собі природу й жінку, щоб не відтворювати відчуття залежності. Основні ґендерні відмінності та їх ієрархічність засновані на латентному страху та витікають із того, що первинне виховання здійснює тільки жінка.
Ходоров, одна з найбільш яскравих представниць цього напряму, як і Діннерстайн, досліджувала, які наслідки має здійснення жінкою материнства. Вона вважала, що змінити ієрархію ґендерних стосунків можна, тільки якщо обидва батьки на рівних братимуть участь у «материнстві». Однак через стосунки з матір’ю вона виводила не страх, а інтимність; дорослі шукають не розриву з матір’ю, а хоча б часткового повернення до симбіозу, і таке прагнення підсвідомо впливає на стосунки з іншою статтю. Ходоров розглядала материнство як головну причину чоловічої домінації. У всіх суспільствах процес материнства здійснюється жінкою, цей факт впливає на емоції, психофізіологію, міжособистісні відносини.
Другий напрям феміністського психоаналізу пов’язаний з ім’ям Жака Лакана. На відміну від розгляду об’єктних стосунків, тут у центр уваги ставиться лінгвістичне структурування сексуальності. Цей напрям, який справив сильний вплив на постмодерністський фемінізм, орієнтується на текстуальному аналізі та скептично ставиться до емпіричної реальності. Ходоров зараховує до цього напрямку роботи Джейн Геллоп (Jane Gallop), Торіл Мої (Тoril Moi). Керол Гілліган (Сагоl Gilligan) стверджувала, що чоловіки та жінки мають різну «моральність» (хоча й не досліджувала походження цих відмінностей). Чоловіча відповідальність виникає з правил, із розуміння справедливості, із автономності людського існування, а жіноча – із бажань людей, потреб та інтересів, із усвідомлення себе у взаємодії з іншими людьми. Жінки виходять з конкретних умов, чоловіки – з абстрактних [1, с. 49 – 50].
Прихильників психоаналітичного фемінізму, звинувачують у есенціалізмі, фокусуванні на внутрішніх психічних механізмах, недооцінці зовнішніх, у тому числі соціальних факторів, що впливають на процес відтворення чоловічого домінування. Значимість психоаналітичного фемінізму для соціальної теорії полягає в залученні уваги до соціальної природи не тільки батьківства, а й материнства, постановці проблеми виховання (особливо – жінками жінок) [2].
Основні представники психоаналітичного фемінізму: Люс Ірігарей (Luce Irigaray), Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell), Ненсі Ходоров (Nancy Chodorow), Дороті Діннерстайн (Dorothy Dinnerstein), Джейн Геллоп (Jane Gallop), Торіл Мої (Тoril Moi), Керол Гілліган (Сагоl Gilligan) та інші.
Література:
1. Королева Т.А. Женское движение: генезис и эволюция // Вестник Томского государственного университета. — № 368. — 2013. — С. 44–50.
2. Пушкарева Н.Л. Психоаналитический феминизм [Электронный ресурс] // Мультимедийная Энциклопедия «Кругосвет». М.: «Новый диск», 2004. – Режим доступа: http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/feminizm.html?page=0,4 (дата обращения 02.01.2016 г.). – Название с экрана.
Коментарі: