Фемінізм постмодерністський – виник в останній чверті ХХ ст., перетворивши фемінізм на методологію, яка критикує наукову раціональність і об’єктивність, оголошуючи їх такими, що обслуговують чоловічу науку. Ставить проблему обмеженості знання, представленого в соціальній теорії виключно чоловіками, їх системою цінностей, чоловічим поглядом на світ («адроцентрична картина світу»), чоловічими засобами вираження знання («фаллогоцентризм»). Заперечуючи колишню раціональність, постмодерністський фемінізм пропонує враховувати особливості суб’єкта пізнання певної статі, його (її) ціннісні орієнтації. Методологія такого фемінізму спрямована проти позитивістської тези про «об’єктивний факт», підкреслює вплив світогляду вченого як представника певної статі на завдання дослідження та висновки з нього.

У центрі більшості робіт філософів-феміністок цього напрямку стоять питання придушення жінок через мовні практики (дискурси). Завдяки філософам-постмодерністам феміністської орієнтації в науку введені поняття «жіночого письма» і «жіночого читання». Джерелами «жіночого письма» як особливої форми самовираження є, із точки зору постмодерністських філософів, жіноче тіло та жіноча сексуальність.

Стосунки постмодерністського фемінізму з самим постмодернізмом суперечливі. Частина теоретиків (Моніка Віттіг (Monique Wittig), Крістін Дельфі (Christine Delphy), а особливо Люс Ірігарей (Luce Irigaray) з її книгою «Дзеркало іншої жінки», 1974) налаштовані проти ідеї визнання Іншого, співіснування з Іншим, «ненав’язування» концептів, які є для постмодерністської парадигми центральними. У всіх індивідах феміністки-постмодерністки бачать нестабільність, суперечливість, залежність від набору нав’язаних переконань. Проблематичні й стосунки постмодерністського фемінізму з іншими фемінізмами. Ряд теоретиків постмодерністського фемінізму (Елен Сіксу (Hélène Cixous), Юлія Крістєва) іменують себе постфеміністками, відхрещуються від боротьби за жіночі права, заперечують можливість створення єдиної феміністської теорії. Радикалки-постмодерністки (Елен Сіксу, Юлія Крістева, Люс Ірігарей) не хочуть слухати заклику провідного американського філософа, феміністки та постмодерністки Джудіт Батлер (Judith Butler) «зробити фемінізм більш самокритичним» і визнати, що будь-які соціальні та філософські категорії, з їхньої точки зору, у тому числі й використовувані фемінізмом у політичній боротьбі (включаючи категорію «жінка»), можуть оскаржуватися та перевизначатися. Дж. Батлер стверджує, що навіть саме поняття «жінка» є неоднозначним, оскільки включає в себе набагато більше, ніж просто біологічна стать – клас, расу, сексуальність та інші аспекти індивідуалізму, які по-своєму визначають кожну жінку незалежно. Отже, як зазначає дослідниця, термін «ґендер» носить перформативний характер, а значить не існує єдиної основи жіночого підпорядкування і не існує єдиного методу рішення жіночого питання.

Створений і розвинутий у зіткненні з іншими соціальними концепціями, постфемінізм як філософська теорія і методологія залишається незавершеним. Теорії постмодерністського фемінізму та феміністського психоаналізу далекі від завдань сучасного жіночого руху, мало затребувані ним. Діячки жіночих організацій залишаються до його ідей байдужими (на відміну від ідей ліберального і соціалістичного фемінізму) [1].

Основні представники постмодерністкого фемінізму: Джудіт Батлер (Judith Butler), Елен Сіксу (Hélène Cixous), Юлія Крістєва, Моніка Віттіг (Monique Wittig), Крістін Дельфі (Christine Delphy), Люс Ірігарей (Luce Irigaray) та інші.

Література:

1. Пушкарева Н.Л. Постфеминизм [Электронный ресурс] // Мультимедийная Энциклопедия «Кругосвет». М.: «Новый диск», 2004. – Режим доступа: http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/feminizm.html?page=0,5 (дата обращения 13.12.2015 г.). – Название с экрана.

Коментарі:


*

code